Мораль і політика: 5 копійок до загальної дискусії

Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло.
А взагалі не творити зла він просто не може,
доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших.
О. Денисов


Оперуючи категоріями «мораль» і «політика», одразу наштовхуємося на стереотипну несумісність наведених понять. Навряд чи «політика» у кого-небудь асоціюється з «моральністю», навпаки – політика – справа брудна, нечесна, а політик – це людина лицемірна, меркантильна, підступна. І ця думка кочує не просто з однієї української кухні на іншу, а з кафедр до студентських лав, з підручника до підручника. Ось як характеризують політика авторитетні слова В. Г. Кременя: «Це розумний і спритний державний діяч, скритна і хитра людина, яка вміє схиляти всі діла на свій бік, на свою користь, до речі, може і вчасно збрехати заради досягнення мети» (не буду придиратися до лексичного наповнення тези та суперечливої синонімізації «політика» і «державного діяча»). Під словами популярного письменника Андрія Куркова «У нас політику заміняє аморальність»підпишеться чимала когорта громадян України [1].

Ганебна поведінка політиків, утім, трактується як виправдана сучасністю, ба унормована. Стикаємося з думкою, начебто саме перебування при владі упродовж 20 років людей у більшості некомпетентних і, врешті, неморальних політиків, прищепило українцям своєрідне уявлення про норму політичної моралі. Дехто пояснює такий стан речей загалом низьким рівнем моральності населення, інші – його аполітичністю, дехто називає трагедією і «хрестом» для України. Проте аморальність політикуму – гріх не лише новочасних борців за владу. Їх попередники залишили яскравий слід в минулому (починаючи з вавилонських правителів та єгипетських фараонів). Символічним маніфестом політичної неморальності ми б назвали трактат флорентійця Ніколо Макіавеллі «Державець» [2]. Хоча проблем співвідношення політики і моралі торкалися упродовж всієї історії людства, ця праця репрезентує розповсюджений крайній погляд: політик задля свого успіху повинен бути неморальним. У політології таку безапеляційну позицію відносять до песимістичного типу взаємодії політики і моралі [3]. Протилежна сторона доволі утопічна: оптимістичний тип передбачає збіг моралі і політики. Об’єктивістський – розмежовує два поняття, вважає недоцільним будь-який зв'язок між ними [4]. Теоретично – так, але на практиці політику творять політики – люди. Чи може їх свідомість бути розщепленою? Якщо від хорошого сім’янина і зразкового громадянина держави не вимагається бути блискучим політиком, ба навіть його політична діяльність може обмежуватися реалізацією активного виборчого права, то політику доречно бути взірцем, принаймі, це грає на його імідж. Більше тисячоліття тому один із найуспішніших світових правителів-політик князь Володимир Великий здійснив цивілізаційний вибір для українців, хрестивши Київську Русь. Це був язичник, багатоженець і братовбивця. Подібних прикладів чимало не лише в національній історії. Чи оцінюючи діяльність людини приймаються до уваги її особисті риси? Приватна сторона життя особи викликає жвавий інтерес ще у її сучасників, може бути захопливою, дивною, «іронією долі», викликати здивування, нерозуміння, і тому не вислизне від пильного ока історіографа. Втім, методологічним підґрунтям історичної оцінки персони є теза, що висновки варто робити за результатами основного напряму діяльності, за тим, у чому людина найбільше прославилася. Постає питання про розділення професійної компетентності політика, його особистих якостей як управлінця, організатора, керівника та його індивідуальних рис, яке втілити складно.

Людство, вистоявши у двох світових війнах небачених масштабів, у кривавих жорнах тоталітарних режимів, у ХХІ столітті, як ніколи, потребує гуманістичної, морально відповідальної політики, орієнтованої на цінності свободи, права і добробуту, тож схиляється до релятивістського підходу, у якому взаємодія політики і моралі залежить від конкретної соціально-політичної ситуації. Мораль і політична етика – поняття дуже відносні і досить мінливі у часі та просторі, що легко простежується на конкретних історичних прикладах. Політик може бути успішним, посереднім, нікчемним, людина ж або моральна, або неморальна. Як би не було, існує певне мірило «моральності»: історія виправдовує і жорстокість, і ненависть у час боротьби; мирне життя не пробачає таких заходів. Наскільки є виправданою неморальність української політики: корумпованої, бюрократизованої, кланової, зрощеної з тіньовим капіталом і криміналітетом, чи є для неї мораль критерієм, вказівником? Український політикум, за твердженням онлайн-журналу «Конфлікти і закони» нагадує Римську імперію часів занепаду, бенкет у час чуми. Це ж видання спільно з Громадською Радою України і «Research & Branding» проводить анкетування на визначення аморальних і моральних авторитетів України [5].

«Українська правда» опублікувала результати опитування соціологічної служби Центру Разумкова 11–19 травня 2006 р. [6], де на питання «Як ви вважаєте, наскільки виправданим є застосування політиками дій, які, хоч і є сумнівними з точки зору моральності, врешті можуть призвести до покращення становища в країні?» респонденти відповіли так: 40 % не виправдовують таких дій; а 36 % вважають їх виправданими за певних обставин, 18 % вагалися, 6 % виправдовували ці дії за будь-яких умов. Хоча перший варіант відповіді є соціально очікуваним, і ми враховуємо певну нещирість, більшість опитаних стоять на стороні моралі. Моральність – це й дотримання обіцянок, надлишком яких грішать популістські промови наших політиків, це й відповідальність, це активна протидія корупції, змовам, махінаціям – усьому аморальному. Те, що частка осіб, які виправдовують неморальні вчинки політиків мало різниться, пояснюється спотвореним уявленням про політичну етику – аморальність, повторюємо, стала буденним явищем для української політики. Амбівалентність свідомості українців проявляється в орієнтації на взаємозаперечні цінностіта цілі (кардинально різняться погляди на шляхи розвитку України, оцінки наявної ситуації, і, відповідно, різниться політичний вибір), що зумовлено ослабленнямтрадиційних ієрархічних владно-правових відносин, суттєвим впливом соціалістичних ідеалів. Враховуючи це, зовсім безглуздою видається існуюча тенденція перекладати всю відповідальність за долю нації на владу, постійні «пошуки крайнього».

(продовження)

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте