Это вам не Штатишки! Есе за мотивами радянсько-польської комедії «Дежа вю», 1988 (закінчення)
Их професура готова к бою!
Інтелігентом бути в Совдепії невигідно і навіть небезпечно (будучи професором-ентмологом Бабочкіним ти наражаєшся на небезпеку бути пристреленим зрадником чиказької мафії). Не здаси норми ВГТО – не допустять до суботника. Не погодують в закладі по обслуговуванню культурного населення. Ти себе відчуватимеш чужим наверху, де тем, кто смел и духом молод вручаютсерп и молот, і у підземеллі – де можна віддатися пристрастям і шаленим потягам просто-таки під свист куль над головою.
Недосконалість такого ладу відчувають і найнедосконаліші його елементи: хотілося б, що б у бандитів була мафія, а зрадник знав, що його уб’ють… Та в Росії доводиться миритися з існуючим станом речей.
В анонсі до фільму сказано, що стрічка – це пародія на гангстерські фільми. Більшою мірою це – насмішка над слов’янським буттям, над національнимивідмінностями, над епохою розгулу НЕПу. Така тонка та гірка іронія в словах Біг Джона «Тепер людей убивають без належної поваги, і ми повинні берегти гуманістичні традиції своєї професії» неминуче відсилає мене до думок про громадянську війну, НКВС і ГУЛАГ… Але тільки тут, в Совдепії, американський гангстер міг стати почесним громадянином, а великодушний русфлот (а їм там що, зайнятися нічим?) вручити першому пасажиру рейсу Нью-Йорк — Константинополь — Одеса пасхального баранця… (інший подарунок Поллаку від Клавдії Глушко – громадна модель корабля – за смислом до болі нагадує бронзову конячку для ювілею Боровскіх). Оh, holly shitтут на простирадлах позначають «ноги». А конституційні права громадян десь там само, де «ноги». Залишається лише цитувати некрасівське «умом Россию не понять, аршином общим не измерить, у ней особенная стать, в Россию можна только верить».
Це фільм поза часом, друзі. Наше життя – дежа в’ю. Історія така непередбачувано повторювана, що лише підозри на дежа в’ю виправдовують її та надають їй певної логіки.
2010 рік.Я приїжджаю в Одесу вже усьоме підряд. У порту причалюють кораблі, знову гостей зустрічає обірваний прапор, прикордонний пункт, готель житлово-комунальногопрофсоюзу «Червоний», бульвар Фельдмана, кіно «Уточкіно» та потьомкінські сходи. За ледь не сто років змінюються лише гасла: «Наша власть смоет грязь чтоб таракан здох», «Кулаки держись – ми гурьбой с вами в бой!», «Геть неграмотність!», «Ні –брехні!», «Увімкни Україну!». І поруч з ними найпривабливіше звучить «На велосипеде – в светлое будущее!».
Отож, погані новини хочу знати негайно, а хороші – ще швидше. І не запізнюйтеся до потьмкінців! Запізнитеся – більше ніколи їх не побачите!
* Тут може виникнути плутанина: СРСР, Росія, Україна – то не плутанина, то так є. Формально Поллаку ставлять візу УСРР, але реально він потрапляє в русскій мір, і в жодні рамки його не втиснути.
Інтелігентом бути в Совдепії невигідно і навіть небезпечно (будучи професором-ентмологом Бабочкіним ти наражаєшся на небезпеку бути пристреленим зрадником чиказької мафії). Не здаси норми ВГТО – не допустять до суботника. Не погодують в закладі по обслуговуванню культурного населення. Ти себе відчуватимеш чужим наверху, де тем, кто смел и духом молод вручаютсерп и молот, і у підземеллі – де можна віддатися пристрастям і шаленим потягам просто-таки під свист куль над головою.
Недосконалість такого ладу відчувають і найнедосконаліші його елементи: хотілося б, що б у бандитів була мафія, а зрадник знав, що його уб’ють… Та в Росії доводиться миритися з існуючим станом речей.
В анонсі до фільму сказано, що стрічка – це пародія на гангстерські фільми. Більшою мірою це – насмішка над слов’янським буттям, над національнимивідмінностями, над епохою розгулу НЕПу. Така тонка та гірка іронія в словах Біг Джона «Тепер людей убивають без належної поваги, і ми повинні берегти гуманістичні традиції своєї професії» неминуче відсилає мене до думок про громадянську війну, НКВС і ГУЛАГ… Але тільки тут, в Совдепії, американський гангстер міг стати почесним громадянином, а великодушний русфлот (а їм там що, зайнятися нічим?) вручити першому пасажиру рейсу Нью-Йорк — Константинополь — Одеса пасхального баранця… (інший подарунок Поллаку від Клавдії Глушко – громадна модель корабля – за смислом до болі нагадує бронзову конячку для ювілею Боровскіх). Оh, holly shitтут на простирадлах позначають «ноги». А конституційні права громадян десь там само, де «ноги». Залишається лише цитувати некрасівське «умом Россию не понять, аршином общим не измерить, у ней особенная стать, в Россию можна только верить».
Це фільм поза часом, друзі. Наше життя – дежа в’ю. Історія така непередбачувано повторювана, що лише підозри на дежа в’ю виправдовують її та надають їй певної логіки.
2010 рік.Я приїжджаю в Одесу вже усьоме підряд. У порту причалюють кораблі, знову гостей зустрічає обірваний прапор, прикордонний пункт, готель житлово-комунальногопрофсоюзу «Червоний», бульвар Фельдмана, кіно «Уточкіно» та потьомкінські сходи. За ледь не сто років змінюються лише гасла: «Наша власть смоет грязь чтоб таракан здох», «Кулаки держись – ми гурьбой с вами в бой!», «Геть неграмотність!», «Ні –брехні!», «Увімкни Україну!». І поруч з ними найпривабливіше звучить «На велосипеде – в светлое будущее!».
Отож, погані новини хочу знати негайно, а хороші – ще швидше. І не запізнюйтеся до потьмкінців! Запізнитеся – більше ніколи їх не побачите!
* Тут може виникнути плутанина: СРСР, Росія, Україна – то не плутанина, то так є. Формально Поллаку ставлять візу УСРР, але реально він потрапляє в русскій мір, і в жодні рамки його не втиснути.
0 коментарів