Это вам не Штатишки! Есе за мотивами радянсько-польської комедії «Дежа вю», 1988

Если Одеса – Одеса-мама, то Нью-Йорк – Нью-Йорк отец
1925 рік.Маяковський «come back to USSR».У порту причалюють кораблі, гостей зустрічає прикордонний пункт, готель житлово-комунальногопрофсоюзу «Червоний», бульвар Фельдмана, кіно «Уточкіно», потьомкінські сходи, обірваний прапор та гасло: «Комунізм змете всі кордони!»
От і нещодавно на фіналі «Євробачення» у Дюсельдорфі одна із ведучих, наче заклинання, промовила: «тож нехай не буде стін у Європі». Сказати просто, тим паче, що «залізна завіса» вже зіржавіла, а цілком реальний Берлінський мур розібрали на сувеніри. Однак є стіни, руйнувати які значно складніше. Ні, не про Велику Китайську йде мова, а про ті огорожі, що ними кожна нація старанно захищає свій город, ті ментальні мушлі, у які сам себе запроторює кожен. А ще кажуть, щоб порозумітися з людиною, потрібно знайти відповідні «ключі». Ох, найперше вартувало б «двері» знайти! Отак і з іноземними країнами: зрозумій, де вхід, де вихід, де вітальня, де вбиральня – гляди, і порозумітися з мешканцями «квартири» легше стане. Ми ж бо судимо про людей і про нації за фасадом, із принципових позицій несприйняття «чужого» (тобто «на Дерибасовской хорошая погода, на Брайтон-Бич опять идут дожди»).
Мислять шаблонно, навчають шаблонно: «капіталізм – бед, комунізм – гуд». Є ворог, є товаріщ, є дружба народів, немає сексу і куркулів – в таку контрастну державу потрапляє Джонні Поллак. Здавалося б, поляк за походженням, та ще й підживлений маминими штруделями, без проблем мав би виконати свою специфічну місію в Одесі, але ні: роки, прожиті в США роблять його практично беззахисним перед коктейлем слов’янської широкої, єврейської глибокої та десятків різноформатних інородних душ. (В сучасні роки – хтозна – актуальна кличка Поллака «професор» могла б допомогти йому стати президентом!). Так чи інак, він «от туда», звідки славнозвісний С. С. Горбунков повернувся з повним гіпсом діамантів. В одноповерховій Ільфо-Петровській Америці усі помішані на своїй роботі. Джонні приїздить сповнений наївної віри, що впорається без жодних труднощів та небезпек… Та ба! Як на Балканах слід завжди бути готовим до поганих новин, так у Росії – до непередбачуваних витрат. Координати СРСР чиказька мафія визначає напрочуд точно: «у диявола в дупі». І дає влучну характеристику «гіблоє мєсто».

Параноя – типове психічне захворювання сьогодення
абохворі ми хворобою однією, здається, що і ви вже заражаєтеся нею
Здається, наче всі ми, а не лише головний герой, потрапляємо в аналог «Шоу Трумена». На фоні декорацій Південної Пальміри розгортається детектив, із яким можливо порівняти наше життя. Випадкові люди, небезпеки, маразм, алогічність. Направду, найближчий до життя жанр мистецтва – це театр абсурду. Сюжет твого дня описує траєкторію коляски з фільму «1905» С. Ейзенштерна. Вчора вона – розкішниця Афродіта, завтра – сержант Перепльотчікова, кооператор Кривонощенко стає очільником міліцейської групи по боротьбі з гангстеризмом… А ти сам? Професор-ентомолог, следующий на Суматру ловить бабочек, в Одессе остановился, что бы навестить могилу отца? Дживан Полакян, у которого уже нет брата? ГОСТЬ или ИНТЕРВЕНТ? Світ перевертається з ніг на голову (це як усім чорні коти перебігають дорогу, а мені – падають згори, коли я сиджу в кафе). Може, мама дяді Фьодора помилялася, і здоровий глузд також втрачають усі гамузом? Для цих метаморфоз знаходиться виправдання: у вас дежа в’ю. І у Вас теж. Хоча в деяких випадках це пояснюється значно простіше: алкоголік!
         А вАмериці«сухий закон». Від великої депресії нещасних жителів Нового світу рятує лише «великий самогонний шлях» Міка Ніча, точніш повного тезки мого прадідуся – Микити Ничипорука. Знову ж таки, заслуговує поваги кмітливий спосіб російського бутлегера транспортувати плящини 40-ка градусної у… батонах, собачими упряжками. А куди в процесі поділися 500 літрів? На таке типово американське нерозсудливе зауваження Японець має конкретну відповідь: «Так їх же п’ятеро було!». Не можуть наші не пити. І не вірити не можуть. «Я был маленьким, просил у Бога велосипед, велосипеда не было, значит, Бога нет» –було сказано у момент, коли знеба (просто-таки як чорний кіт) в руки парубкові падає двоколісний. Правда, якщо у тебе в дитинстві не було ровера, а зара’ ти їздиш на Range Rover, то в дитинстві у тебе все одно не було ровера. Хоча, треба зауважити, велосипед – це своєрідний символ щастя і добробуту слов’янина J(Пєчкіна маю на увазі, котрий раніш злим був). Але вернемося до цього сюжету пізніше. Поруч із алкоголізмом та невиліковною вірою – стійка відданість традиціям. Чому ми з друзями 31 числа ходимо в баню? Чому общепіт не став звільненням від домашнього куховаріння? Це ті сфери, де радіо комінтерну нічим не зарадить. Але тоталітаризм диктує суворі правила: «Поел и уходи», «Менять нельзя», що нікому не додають апетиту. Доїдай ананаси і дожовуй рябчиків, буржуй.
 
Закінчення: m-yurchak.vkursi.com/2283.html

5 коментарів

Марічка Юрчак
Один з перших моїх читачів дорікнув мені щодо цього есе перевантаженістю абзаців смисловими конотаціями. У контексті цього хотілося б зауважити наступне:
1. Це був не єдиний мій читач, іншим есе припало до вподоби.
2. літературні смаки зазначеного читача не зажди здатні задовольнити і нобелівські лауреати.
3. сумбур оповіді, швидкість зміни думок одна одною спричинений свідомим наміром автора передати у тексті динаміку, невловимість і швидкоплинність подій фільму (як і нашого життя)
4. Текст, по суті, є переліком параноїдальних особливостей «русского міра», ускладнених власне дежа вю.
Святослав Вишинський
Динаміка тексту та його надмірна інтелектуальність ускладнюють процес прочитання — і для рецензії практично не спрацьовують, оскільки ні про що не говорять незнайомому з об'єктом опису читачеві. Швидше, варто говорити про відгук як «пост-рецензію», суть якої в усіх тонкощах та натяках стає зрозумілою освіченому читачеві — вже після знайомства з описуваним кінофільмом. Подібні тексти, безперечно, виглядають вишуканим підсумком після перегляду — але аж ніяк не до. Що часто плутають розумні рецензенти.
Марічка Юрчак
Текст і не є ідентифікованим як рецензія, він вимагає діалогу з переглянутим фільмом, точніше, із самим глядачем. Але стрічку рекомендую подивитися. НЕП — чи не дослівна історична паралель сучасності, а параноя «русского мира» (у доброзичливому сенсі) — хронічний і, вочевидь, невиліковний процес.
Галина Дичковська
Фільм бачила дууууууууже давно. Вартий перегляду. «Умом Россию не понять...» Абсурд і сарказм фільму, мабуть, доступний тільки радянським людям (в якомусь сенсі всі ми радянські).
А от границі і закамянілості не варто плутати. Без границь не буде життя, кожна клітина, кожен організм має границі. Це дає змогу жити і взаємодіяти. Знищення границь перетворює все на бульйон, на мікс, але зовсім не підносить на новий щабель розвитку.
Закам*янілість — свідчення втрати взаємозв*язку з життям, відмова від розвитку, врешті омертвіння…
Марічка Юрчак
Повністю з вами згідна. Малося на увазі границі смислові, і навіть не злам стереотипів, а відмову від використання шаблонів сприйняття Іншого.
По-суті, глобалізація і призводить до гомогенізації світу, однак це скоріш «побічний ефект». А от в СРСР часів його розквіту творення «радянського типу людини» було стратегією Х. Тому для мене особисто мила слов'янська «шиза» є рівноцінною з іншими виявами національної самоідентифікації :)
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте